Моя любимая ирландская сказка

[deilf]

Подскажите, как упрятать текст под кат:)

Воскресiння Рафтерi


Виконую давнішню мою обіцянку – ось вам перший приклад мистецтва шанахі*. Розповідь моя буде про знаменитого Рафтері, одного з славнозвісних мандрівних музик Коннахта, що по праву вважався найдивовижнішим шанахі в усьому Кривині, в чому мені самому поталанило переконатися.
Тільки, дозвольте, переповім я вам цю історію, як буде моїй душі завгодно.
Так ось...


Рафтері був не тільки скрипалем – він був людиною. Найпершою людиною і найкращим скрипалем, який коли-небудь крокував по землі у шкіряних черевиках. Світ не знав серця щедрішого за його.
О! В його скрипці було чути і завивання вітру і дихання моря, і шепіт банши** під вербами, і скарга бекаса на вересовій драговині. В ній звучали самотність боліт і краса небес, свист дрозда і пісня жайворонка, легка хода тисяч і тисяч ельфів, тупіт їх маленькіх ніжок у нічному танку до самого світання.
Його наспів, подібно до вітру поміж очерету, то падав, то тікав, захоплюючи за собою слухачів, котрі завжди обступали його. І найчорніша душа світлішала, пиха поступалася лагідності, а суворість танула як сніг у травні..
З усіх куточків Ірландії сходився люд, щоб послухати його. Кожна п’ядь землі поміж чотирьма морями відала про його славу. Люди забували про голод і спрагу, спеку і холод, опинившись під владою його музики. Звуки його скрипки відлунювали в кожному закапелку людського серця. І хоч він легко міг би стати найзаможнішим у своїм краю, кращою його одежиною так і залишилась зношена куртка.
Гроші він зневажав. Любов! Тільки любов – єдине, що він знав і перед чим схилявся. Для нього вона була усім на світі.
Тільки любов – потіха його серця – могла вивести його з могили і привести на весілля Дінні МакДермота і Мері.
І тільки любов, сама лише любов, була їх багатством – відважного Джонні і красуні Мері в ту ніч, коли вони побралися. В чотири порожні стіни повернулись вони з церкви: холодна вода і нічна темрява за вікном – оце й усе.
Та що їм було за діло до цього, коли одружились вони з любові? Мері відмовила самому скнарі МакГленахі з Хілхеда з усіма його коровами, пасовиськами і рибалками. А Дінні сміливо відвернувся від Ненсі Мур з Мервах з її ста фунтами, сімома телятами і двома скринями з посагом з чистого льна, які він отримав би, - помани тільки пальцем. Та він взяв собі за дружину Мері.
І ось вони опинились самі-самісінькі у своїй жалюгідній халупі у весільну ніч, замість того, щоб бенкетувати, як це і ведеться за звичаєм. Самі-самісінькі – так, так! Адже ж усі розсудливі люди просто обурились, що обидва проминули нагоду розбагатіти і заладнати свої справи – нагоду, послану самим небом,- ці телята і грошики Ненсі Мур і рибалки, пасовиська і ще двадцять корів того скнари на додачу.
Га? Проминути такі чудові пропозиції, немов би це так, пусте! І одружитися стрімголов, як дурники якісь, не маючи за душею ані шеляга.
Та усім цим розумникам було не зрозуміти – де ж їм! – що Дінні і Мері просто втікли від спокуси піддатися загальній розсудливості і повінчатися з золотом, - ось вони і одружились з любові. Ну і, звичайно, усі поважні люди відвернулись від них і залишили закохану пару саму, у повній самотності, але зате сповнену любові одне до одного в цю першу ніч після їх весілля.
Але ось піднялась клямка, і до них в хату зайшов згорблений дідусь зі скрипкою під вже почорнілою зеленою курткою. Він побажав доброго вечора і присів на стілець, котрий Дінні присунув для нього поближче до вогню.
- Ну і довгий шлях я пройшов, - сказав старий.- І як же я зголоднів! Коли б, добрі люди, ви дали мені чого-небудь до вечері, я б вам подякував.
- Ха!Ха!Ха! – дружно розсміялись обоє.- Вечеряти? То ж знайте, що хоч ми лише сьогодні справили весілля, на вечерю в нас нема нічого, окрім кохання. Справді! Будь в нас хоча б що-небудь, чим би можна було б набити шлунок, ми б з радістю і від щирого серця віддали б більшу частку вам чи якому-небудь іншому гостю.
- Як! – вигукнув гість. – Ви одружилися тільки з любові? І у вас нема чого навіть вкинути у горщик?
- Авжеж! – відповіли обоє. – Ха! Ха!Ха! І тепер ми за все розплачуємося.
- І це не така вже дорога ціна, - каже Мері.
- Зовсім не дорога! – каже Дінні.
- Най благословить вас Господь! – промовив скрипаль, котрий увесь цей час спостерігав за ними спідлоба. – Коли так, ви не залишитесь ні з чим. – І питає: - Чи доводилось вам чути історію про Рафтері?
- Рафтері? Ще б пак! Чи ти смієшся над нами? Тільки глухі або мертві не чули про великого Рафтері.
Тут старий скрипаль кладе скрипку і смичок до себе на коліна і каже:
- А ну, пошліть звістку сусідам, щоб приходили і приносили весільні подарунки. І не якісь, а найкращі, мовляв, на весіллі буде грати сам Рафтері.
- Рафтері? – вигукнули обоє, коли мова повернулася до них.
- Так, Рафтері – це я, - каже скрипаль, знову беручи свою скрипку.
Так і підстрибнуло серце від радості в обох, і всі мирські турботи розвіялись, як туман з гір.
Новина, подібно лісовій пожежі, облетіла всю околицю: сам Рафтері, великий Рафтері, про котрого чуло навіть немовля у колисці, та котрого мало кому щастило бачити, буде грати на весіллі у Дінні МакДермота! Усі немов розум втратили, покидали роботу і, позабувши про жадібність, похапали найкращі подарунки для молодят і поквапились до їх дому.
Барні Броган приніс копчену свину грудинку, а Джиммі МакДой баранячу ногу. Еамон Ог прийшов, зігнувшись як дуга під вагою цілого мішка картоплі, а міссіс МакКолін, як гора, - повні руки постільної білизни. З полотном, яке принесла Моллі Макардл, могла змагатися лише фланель Сорхі Руа. Але їм не поступались і барильце масла Педді, прозваного Привидом, та і вівсяні коржі Ройсін Хілферті, котрі могли стати в пригоді і про запас. Навіть Баках Боог притягнув свій подаруночок: цукор і чай. На подив усім з’явився і відомий скнара Матта Мак-а-Нірн, що ледве волочив кошик з качками і гусями котрі крякали та гелготали.
О, величезний сарай знадобився б, щоб сховати все багатство, яке підвалило в цю ніч Дінні і Мері, - цілі купи добра і усякої всячини, ці їх весільні подарунки. І Рафтері простим кивком голови дякував за них кожному чоловіку і кожній жінці. А вони думали про себе: будь вони хоч втричі багатші, все одно лишатись їм невиплатними боржниками Рафтері. Вони боялись навіть голосно плямкати на цьому весільному бенкеті, - а бенкет вийшов і справді прегарний, найкращий бенкет в усій окрузі, так всі тоді і вирішили, - щоб не пропустити хоч словечко або жарт, котрі Рафтері раз у раз (по разу, знай (собі)) відпускав зі свого почесного місця за столом. Його жарти кололи, і жалили, і уражали, і все ж вони змушували сміятися навіть тих, кому він прямо таки наступав на улюблену мозолю (допекав до живого).
Ну і пишалась наша парочка, Дінні і Мері, своєю весільною вечерею, найкращим, найбагатшим,найвеселішим, який тільки бачили зелені гори Ірландії! Та їм і було чим пишатися. Більше того, кожна дитина тих гостей, котрі побували у них в ту ніч, розповідала дітям своїх дітей, хто прикрашав почесне місце за столом на весіллі у Дінні МакДермота в ту ніч.
А коли бенкет закінчився і все прибрали, Рафтері поставив свій стілець прямо на стіл, у кутку, сів, закинув на плече скрипку і провів по ній смичком. Всі, хто був там, затамували подих: їм почулись в скрипці завивання вітру, і дихання моря, і шепіт банші під вербами, і скарга бекаса на вересовій драговині. Краса небес і самотність боліт звучали в ній, і свист дрозда, і пісня жайворонка, і легка хода тисяч і тисяч ельфів, тупіт їх маленькіх ніжок у нічному танку до самого світання.
Подібно до вітру поміж очерету його наспів то падав, то тікав, захоплюючи за собою затамувавших подих слухачів. І найчорніша душа світлішала, пиха поступалася лагідності, а суворість танула як сніг у травні. І не було жодного поміж них, хто, хоч раз почувши його музику і підпавши під її солодкі чари, не побажав би назавжди залишитись під їх владою.
Та ось настала мить, коли потрібно було платити скрипалю за його послуги, і тут Рафтері взяв свого капелюха і пройшовся з нею по колу, - жоден скрипаль не робив цього раніше.
І що ж, хто, підкорений його грою, присягнувся собі дати шестипенсовик, подавав шиллінг, а хто намірився дати шиллінг, розщедрився на цілу крону. І коли Рафтері обійшов усіх в домі, капелюх виявся повним-повнісіньким, навіть з верхом.
А після всі до одного, - звичайно, то ще діяли чари музики, - трясли Дінні руку, цілували Мері у губки, просили Господа Бога благословити їх шлюб і повертались додому. А за ними і Рафтері запхав свою скрипку під стару, вже почорнілу, зелену куртку, потиснув руку Дінні, що отетерів, розцілував Мері і, доручивши Богові берегти їх щастя, вирушив в дорогу. Обоє лише роти роззявили, очі витріщили і не могли вимовити ані словечка.
І тільки капелюх старого, догори набитий сріблом, котрий так і лишився на столі, повернув Мері мову.
- Він забув свого капелюха з грошима! – закричала вона.
- Стривай, я зараз його гукну! – сказав Дінні, кидаючись до дверей.
Але не встиг він там опинитись, як у двері увійшов Пет-коробейник (крамар) зі словами:
- Бог у поміч!
- Кидай свого мішка, Пет, - гукає Дінні, - швидше поверни цього старого зі скрипкою, котрого ти щойно зустрів!
- Якого ще біса? – питає Пет.
- Та Рафтері! Рафтері! Ти зараз зустрів самого великого Рафтері! Він грав на нашому весіллі і забув свого капелюха з грошима. Біжи за ним!
- Рафтері, - повторює Пет. – Ти що з позбувся розуму? Та ж його, Рафтері, могилу я допомогав закопувати ще три тиждні тому, у графстві Голуєй. Бідний блукальцю!
- Еге ж, Рафтері... – повторює він сам до себе, сумно хитая головою, поки Дінні і Мері приголомшені заклякли посеред кімнати. – Рафтері, злиденний багач, котрий міг би вмерти багачом, а пішов на той світ з трьома полупенсами у кишені, без цілої сорочки на плечах. Рафтері! Хай йому всячина!


Що і казати, Рафтері був не тільки скрипалем, - він був людиною, найкращою з найкращих! Людиною і скрипалем. Ніхто, рівний йому, не ступав по землі в шкіряних черевиках, не було ще в світі серця щедрішого за його.
О! В його скрипці було чути і завивання вітру і дихання моря, і шепіт банші під вербами, і скарга бекаса на вересовій драговині. В ній звучали самотність боліт і краса небес, свист дрозда і пісня жайворонка, легка хода тисяч і тисяч ельфів, тупіт їх маленькіх ніжок у нічному танку до самого світанку.
Подібно до вітру поміж очерету, його наспів то падав, то тікав, захоплюючи за собою слухачів. І найчорніша душа світлішала, гордість схилялася, а найжорсткіше серце ставало м’яким, як віск.

З усіх куточків Ірландії сходився люд, щоб послухати його скрипку, - слава його облетіла кожну п’ядь землі поміж чотирьма морями. Люди забували про голод і спрагу, спеку і холод, доки звучала його чарівна музика. В кожному закапелку людського серця відлунювали звуки його скрипки. І хоч він легко міг би стати найзаможнішим у своїм краю, кращою його одежиною так і залишилась зношена куртка.
Гроші він зневажав. Тільки любов. Любов – єдине, що він знав і перед чим схилявся. Для нього вона була усім на світі. Краса і Любов – ось його багатство, котре він залишив, йдучи в могилу. Так, з трьома півпенсами у кишені, у подертій сорочці на плечах, він вмер багачом, наш Рафтері.


У давнину казали:
Славити Бога гідно, але мудрий не стане клясти і диявола.



* Шанахі – мандрівний співець і музика в Ірландії.
** Банши – так називають в Ірландії духів в жіночій подобі, чиї стони передвіщають смерть.